Харківська обласна рада

Тел. +3 8057 700-40-57
Факс +3 8057 700-53-35
E-mail: zvernennya@oblrada-kharkiv.gov.ua
Адреса: вул. Сумська, 64, м. Харків, Україна, 61200
20 червня 2019

Сахновщина – селище міського типу, райцентр, розташований за 150 км на південний захід від Харкова. Селищній раді підпорядковані села Германівка, Жовтень і Чорнолозка, які зв’язані між собою асфальтівкою. На території сільради проживає вісім тисяч чоловік.

Я понад сорок років живу в Сахновщині і мене постійно непокоїла думка: чому вона так називається. У багатьох історичних нарисах про Сахновщину написано, що назва походить від прізвища землевласника Сахновського. Ім’я та по батькові цієї людини не повідомлялось.  Якщо це так – думав я, то чому після революції 1917 року не перейменували селище, адже Сахновський був класовим ворогом радянської влади. По-друге, на Харківщині, як і по всій Україні, більшість міст, селищ, сіл утворені від прізвищ та імен за допомогою суфіксів -овк, -івк, -ївк, -евк, або -овськ, -івськ, -ївськ, -євськ, а тут маємо не дуже поширений суфікс -овщн, що увібрав у себе збірне, множинне, абстрактне і географічно обмежене поняття.

І ще: в історичних нарисах повідомлялось, що Сахновщина виникла на базі хутора Кобелячан (переселенців з Кобеляк Полтавської губернії) під час будівництва залізниці Полтава – Лозова в 1897–1900 роках. Спершу назву «Сахновщина» отримала залізнична станція, а згодом і населений пункт. Якщо це так, то чому кобелячани були проігноровані, а назва «Сахновщина» отримала перевагу?

Після багатьох невдалих пошуків в архівах я, насамкінець, натрапив на матеріал комісії щодо оцінки земель Полтавської губернії під керівництвом відомого вченого В. В. Докучаєва за 1873 рік. Член цієї комісії Поливанов, роз’їжджаючи влітку цього ж року південною частиною Костянтиноградського повіту (а це територія майбутнього Сахновщинського району), захоплено писав: «Незаймані землі з ковилою обіймають великі простори, особливо «Струковський степ» і «Сахновщинське». Вони й досі не зачеплені плугом і зберегли типову флору і фауну».

З часом на мапах Полтавської губернії я знайшов ці «незаймані землі», а точніше – частину «дикого степу» під назвою «Сахновщина». Її територія простягалась від с. Кардашівка (згодом с. Дар-Надежда), що розкинулось на берегах річки Багата, і тягнулась на південь 12 км до сіл Дмитрівка і Григорівка (тепер об’єднані в с. Гришівку), що знаходились одне біля одного на річці Вишвій. У цих селах, як свідчить «Малоросійський родословник» за редакцією В. Л. Модзілевського, майже сто років проживали багатодітні дворянські родини Сахновських. Все стало на свої місця. У 1897–1900 роках по території «Сахновщина» пролягла залізнична колія сполученням Полтава – Лозова. Логічно, що залізнична станція і населений пункт біля неї отримали назву частини «дикого степу».

Не менш цікавим виявилось дослідження історії родин Сахновських, що мали пряме відношення до Сахновщини. Після закінчення першої російсько-турецької війни в 1734–1739 роках  російський уряд щедро роздає вивільнені родючі землі відповідно до рангів дворянам, офіцерам і козацькій старшині. Колишній суддя,  згодом обозний Полтавського полку, а після ліквідації полків – земський суддя Сахновський Григорій Іванович разом з братом, колишнім сотенним осавулом Іваном Івановичем та їх сини (у першого було їх шестеро, в другого – двоє), отримують жалувані грамоти на землю та заснування сіл вільними людьми.

Не залишилась обділеною і єдина дочка Григорія Івановича – Надія. На її честь село Кардашівка, в якому жили переселенці з Кардашівки Охтирського полку, було перейменоване на с. Дар-Надежда з наділом землі та селянами.  Широкий і багатий різнотрав’ям степ між селами сприяв розведенню великої рогатої худоби, коней, овець, птиці та бджільництву.

Козацькі старшини з роду Сахновських походили із сотенного містечка Мена Чернігівського полку та відрізнялись хоробрістю. Дід полтавських старшин – Гнат Васильович –  за виявлену хоробрість у Північній війні зі шведами  отримав жалувану грамоту на дворянство та села від царя Петра Першого (оригінал цієї грамоти і портрет Гната Васильовича зберігаються у Сосницькому районному  музеї, що на Чернігівщині).

З початку ХІХ століття проживали в Дар-Надежді (село стало волосним центром) Федір Іванович – полтавський повітовий суддя, Осип Андрійович – капітан-лейтенант у відставці, Петро Андрійович – межовий суддя Костянтиноградського повіту. Народились і теж проживали в цьому селі Петро Петрович – голова Костянтиноградської повітової земської управи, Григорій Петрович – член правління полтавського земельного банку і гласний міської думи, а також Андрій, Олександр, Варвара, Анна, Юлія, Віра – Петровичі і Володимир Миколайович.

У селі Григорівка проживали поручик у відставці – Григорій Андрійович, ротмістр у відставці Микола Андрійович, а також Андрій, Петро, Наталі, Олександра, Олена, Віра – Миколайовичі, Олександр і Надія Григоровичі. У селі Дмитрівка проживали Андрій Дмитрович і Катерина Григорівна.

Викликає сумнів те, що Сахновські експлуатували селян. У книзі Павловського І. Ф. «Полтавці-ієрархи, державні і громадські діячі та благодійники» за 1914 рік читаємо, що «Сахновський, поміщик Костянтиноградського повіту, перший у Полтавській губернії звільнив селян на основі закону про вільних хліборобів від 20 лютого 1803 року, за що імператор Олександр Перший нагородив його орденом святого Володимира 3 ступеня».

В архівних матеріалах читаємо, що одним з фундаторів будівництва Успенського собору в Полтаві був полковий суддя Григорій Іванович. У своїх щоденниках (сьомий том) відомий український письменник Панас Мирний (П. Я. Рудченко) неодноразово згадує прізвище і ще одного Сахновського – Григорія Петровича, як одного із засновників літературного фонду імені Карпенка-Карого. Фонд щорічно вручав премії кращим авторам за драматичні твори.

Відомо також, що Сахновські, котрі проживали у вищезгаданих селах, були ініціаторами та фундаторами будівництва у селі Дар-Надежда Миколаївської дерев’яної церкви з дзвіницею у 1871 році, а також двох церковно-парафіяльних шкіл, доріг і мостів у волості.

Переважна більшість Сахновських були військовими. Після ліквідації Гетьманщини юнаки проходили добрий вишкіл у кадетських корпусах, ставали офіцерами і служили в російській армії. Їх по праву вважають людьми ратного подвигу. Так, підполковник Павло Іванович – герой вітчизняної війни 1912 року, відзначений орденами, був поранений під Бородіно і контужений при взятті Парижу, двох своїх синів – Івана та Костянтина направив у 1850 році до Полтавського кадетського корпусу. Хлопці не закінчили навчання, бо попросились... на Кримську війну. Молоді кадети успішно воювали під Севастополем і Балаклавою, у бойовій обстановці здали офіцерський екзамен і стали «прапорщиками».

На початку жовтня 1914 року здійснив подвиг колишній кадет Полтавського корпусу, штабс-капітан Олександр Петрович. Під сильним перехресним артилерійським вогнем він із солдатами 16 діб утримував переправу через р. Сян і був нагороджений орденом святого Георгія 4 ступеня.

Подібних прикладів можна привести багато. Недаром серед Сахновських сім бойових генералів: Павло Якимович, Андрій Григорович, Степан Якович, Яким Іванович, Олександр Якович, Павло Григорович і Костянтин Вікторович.

Родини Сахновських поріднилися з відомими на Україні козацько-старшинськими родами Забіл, Лисенків, Безбородьків, Полуботьків, а також із знаменитими дворянськими родами Гоголь-Яновських, Терещенків, Гудовичів, Рубцових, Новицьких.
Перша світова війна, революційні події, розруха розкидали Сахновських по всьому світу, по різні сторони барикад. Полковник Леонід Якимович служив в українському війську за часів гетьмана Скоропадського, полковник Леонід Миколайович – білогвардієць, помер від тифу 1920 року, полковник Георгій Вікторович – льотчик бельгійської армії, майор Микола Іванович – видавець в Аргентині, полковник Олексій Володимирович – дизайнер і конструктор кузовів легкових і вантажних автомобілів в Америці. Живуть Сахновські також в Іспанії.

Багато Сахновських з болем у серці пішли на службу радянській владі, але життя для них виявилось трагічним. Застрелився в 1917 році доктор медицини, один із засновників першого складу правління товариства швидкої медичної допомоги в Києві Володимир Микитович. У воєнному віснику «Карелія» (№ 19, 22.02.2004 р.) читаємо, що енкаведисти в урочищі Сандормах біля Медвежегірська у квітні 1938 року розстріляли двох братів колишніх офіцерів Дмитра і Григорія Григоровиків. Роком раніше така ж доля спіткала третього брата Іллю Григоровича – техніка одного з всесоюзних науково-дослідних інститутів Ленінграда. Обірвалося життя в 1937 році подружжя Марії Пилипівни і Федора Миколайовича – радників при китайській армії.

Разом з тим чимало Сахновських пристосувались до нових умов життя в Радянському Союзі і досягли творчих успіхів у своїй діяльності. Юрій Іванович став композитором і музикознавцем, Олександра Володимирівна – камерна співачка (контральто), Василь Григорович – режисер, театрознавець, доктор мистецтвознавства, Володимир Олександрович – професор кафедри російського театру. Згаданий раніше генерал Костянтин Вікторович – професор, доктор технічних наук, заслужений діяч науки і техніки, дійсний член Академії будівництва та архітектури СРСР.

В Україні розкрився творчий потенціал фінансиста Григорія Леонідовича, який закінчив Харківський інститут народного господарства, аспірантуру, завідував кафедрою «Фінанси і кредит». З 1944 року нарком фінансів УРСР, з 1953 по 1970 рік – міністр торгівлі УРСР. Михайло Михайлович став професором, доктором технічних наук, лауреатом багатьох державних премій і завідував кафедрою будівельних конструкцій у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту.

Цей список можна продовжити. Я не назвав багатьох талановитих людей з цієї неординарної родини. Чому все це замовчувалось? Адже Сахновські зробили неоціненний внесок у всі сфери нашого життя. Це були мудрі, сильні і мужні люди.

Наша Сахновщина – це живий пам’ятник цьому знаменитому українському роду. Ми повинні гордитись ним і примножувати його славу. Пошук триває.

За матеріалами газети "Слобідський край",
Роман ЯНИШЕВСЬКИЙ, краєзнавець