Харківська обласна рада

Тел. +3 8057 700-40-57
Факс +3 8057 700-53-35
E-mail: zvernennya@oblrada-kharkiv.gov.ua
Адреса: вул. Сумська, 64, м. Харків, Україна, 61200
26 червня 2019

Багато славних імен пов’язано з Харковом, багато хто залишив тут по собі яскравий слід, складаючи неповторний літопис нашого міста. Один з таких людей – український поет Павло Григорович Тичина, ім’я якого викарбувано не тільки на великій меморіальній дошці, що її встановлено на відомому письменницькому будинку «Слово», а й в історії Харкова, в історії та культурі України.

Тут зростав і мужнів його поетичний дар, за це місто боліли його душа й серце. Нині пам’ять про нього дбайливо зберігає його племінник, Юрій Євгенович Тичина (який мешкає в тій самій славнозвісній квартирі, що й Павло Григорович у його «харківський період»). Напередодні ювілею він люб’язно надав деякі матеріали про приїзд до Харкова й часи перебування тут свого знаменитого дядька.

«Хати в мене нема, та якось перебудемо...»

До тодішньої столиці України (як тепер заведено уточнювати – першої столиці) Павло Тичина переїхав 1923 року з Києва. Саме в Харкові вирувало тоді культурне життя, точилися найцікавіші події, тут було зібрано мистецький цвіт України. Але місто, до якого згодом так прикипіла душа поета, зустріло його не надто привітно. Так само як й інші його брати по перу, Павло Григорович поневірявся без свого житла абиде, тулився, як згадував Юрій Смолич, просто «в редакції газети «Вісті» за туалетною, в тісненькій комірчині, колишній ванній кімнаті». З меблів мав тільки стіл і табурет, а за ліжко йому була «купа нерозповсюджених газет, на неї накинуто солдатську ковдру...». Як не без сумного гумору згадував сам поет, «...сплю я тепер у редакції, переношу туди звечора своє лахміття, мощуся коло батареї під вікном і уявляю, що я в Криму». Але, не зважаючи на відсутність нормального житла, Павло навіть запрошує до себе брата Євгена: «Хочу, щоб ти побував у Харкові. Хати в мене нема, та якось перебудемо...»

Наступні два його житла були не набагато кращими. Одне – на Московській вулиці (нині Московський проспект). Як згадує Юрій Смолич, «...це була... кухня. Розлога плита правила за письмовий стіл, духовка за шафу для книжок, рукописи Павло Григорович складав у казан (для виварювання білизни. – Ред.), вмурований за плитою». В іншому помешканні (уже не просто кімнатці, а квартирі на вулиці Каплунівській) не було можливості працювати через грюкіт і крик, що лунали звідусюди через погану звукоізоляцію. Сучасники й родичі згадують, що Павло Григорович, людина вразливої, лагідної вдачі, просто терпіти не міг шуму й метушні і ладен був навіть шукати нову квартиру, аби тільки набути хоч трохи спокою. Це прагнення тиші та затишку іноді призводило до майже забавних випадків. Але про це й детальніше про будинок для письменників – трохи згодом.

Період найвищого творчого злету

Початковий період перебування Павла Тичини в Харкові підтверджує загалом сумнівний пасаж, що митець має бути голодним. Адже попри всі негаразди, неситий і майже безхатній, поет продовжує творити. Поезії, що згодом увійшли до збірки «Вітер з України», уривки симфонії «Сковорода» визнані найкращими в його доробку.

Та не тільки самою поезією дихав Павло Григорович у свій харківський період. Адже відомо, що талановита людина талановита в усьому. Він захопився вірменською мовою, швидко досяг успіхів у її вивченні, переклав багато віршів вірменських поетів. Зацікавився грузинською та тюркською мовами та ідиш, брав участь у діяльності Асоціації сходознавства, яку тоді було засновано в Харкові. Окрім численних перекладів поетичних творів (з різних мов народів не тільки Радянського Союзу, а й світу), яким він дав друге життя – українською, з-під пера Павла Тичини виходять дослідницькі праці про творчість таких поетів як Тарас Шевченко, Олександр Пушкін, Янка Купала, Мажит Гафурі, Христо Ботєв.

У 1925–1926 роках Павло Григорович завідує літературною частиною Харківського оперного театру. Саме тут він робить нечуваний, як на ті часи, крок: перекладає українською мовою лібрето деяких опер, як-от: «Казка про царя Салтана» М. Римського-Корсакова, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Син мандарина» Ц. Кюї, – що спричинило неабиякі напади на наймузичнішого поета України. У закордонній і вітчизняній пресі з’явилися ганебні дописи, розгорнулося цькування поета, на захист якого стали найвідоміші діячі культури – письменники, актори, композитори, що відчували силу його поетичного генія.

«Будували санаторій, а вийшло – крематорій»

Тим часом харківські поети й письменники, які тинялися комуналками й найманими квартирами, позбавлені умов життя та праці, що хоча б віддалено нагадували нормальні, дійшли думки, що настав час зводити власне спільне житло. Сподівання письменницького загалу набули реальних контурів 1925 року, коли було створено спілку «Житлово-будівничий кооператив «Слово» на чолі з Остапом Вишнею. «Добро» влади для омріяного «райського куточка» отримали напрочуд швидко, в ейфорії від майбутньої можливості мати окреме комфортне житло ніхто не вбачав у цій лагідності владних органів жодних підступних намірів, але, як засвідчили згодом трагічні події, що тут розгорнулися, – цілком даремно.

Наріжний камінь фундаменту було закладено 1927 року, а на початку 1930 почалося «велике переселення», як його називали щасливі власники новісіньких помешкань у будинку «Слово».

Тут час згадати про прагнення Павлом Тичиною тиші та, у зв’язку з цим, майже анекдотичну плутанину з квартирами. Доречно послухати цю оповідку від Юрія Євгеновича Тичини, який і зараз мешкає в цьому будинку:

– Павлові Григоровичу за жеребкуванням дісталася трикімнатна квартира на четвертому поверсі, а на п’ятому, просто над ним, – письменнику Майку Йогансену. Згадую, як колись ретельна дослідниця Наталя Дукина під час підготовки своєї книги звернула увагу на невідповідність реальності номерів квартир Павла Тичини й Майка Йогансена в списку першомешканців будинку «Слово» і попросила мене це пояснити. Річ у тому, що Павло Григорович не любив, «щоб хтось над головою ходив». Через багато років я знайшов детальний опис вселення дядька саме в цю квартиру в цікавих спогадах колишнього мешканця будинку «Слово» літератора Ієремії Айзенштока. Він розповідає, як «Павло Тичина (котрий працювати міг тільки в тиші) дуже потерпав від горішнього сусіди, бо Майк Йогансен був непосидючим, гучно тупотів, часто пересував меблі та набивав мисливські набої. Його численні відвідувачі нерідко не доходили до останнього поверху й через цю помилку відволікали Павла Тичину від роботи. А ще Майк Йогансен гучно зустрічав і проводжав частих гостей, а його пес, йдучи вниз із господарем повз квартиру Павла Григоровича, гавкав так голосно, що аж луна котилася просторою сходовою кліткою першого під’їзду. Отож, за кілька місяців Павло Тичина, подолавши свою делікатність, звернувся до Майка Йогансена, а потім і до правління кооперативу, з проханням про обмін квартирами. Ця історія з обміном тоді жваво обговорювалася харківською письменницькою братією, з додаванням відповідних дотепних коментарів».

Але доля багатьох першомешканців «Слова» була трагічною. Влада, у якої були «лапки м’якенькі, а пазурі гостренькі», не забула, навіщо збирала під одним дахом цих неблагонадійних, на її думку, людей. Майже відразу за багатьма було встановлено «неявний нагляд», велося прослуховування телефонних розмов, тобто були наявні всі неодмінні атрибути взяття «під ковпак», і вже з 1932 року почалися репресії, які тривали аж до 1940 року. У ті драматичні часи й з’явилася у мешканців «Слова» сумна приповідка: «Будували санаторій, а вийшло – крематорій».

Тривалий час на стіні будинку «Слово» висіла лише меморіальна дошка з ім’ям Павла Тичини, яку, врешті-решт, поцупили місцеві вандали. Наступний пам’ятний знак, виготовлений з алюмінію, був у вигляді розкритої книги з іменами митців, які мешкали тут у різні часи. За деякий час його також украли. На початку двохтисячних років установлено подібний знак – відкриту книгу – уже з граніту, з доповненим списком, у якому зараз 123 прізвища.

«...трошки було здряпнуло ногу»

1934 року, як столицю було перенесено до Києва, переїхав туди з родиною і Павло Григорович Тичина. Але його тісний зв’язок з Харковом не перервався, багато доленосних, інколи й драматичних подій пов’язувало його з містом і надалі. Серед таких осібно стоїть приїзд до міста після його визволення в серпні 1943 року. 28 серпня Павло Григорович узяв участь у засіданні правописної комісії в селі Помірки (тоді, незважаючи на його відчайдушні зусилля в боротьбі з чиновниками від науки, не вдалося відстояти, приміром, літеру ґ та інші суто українські  речі в українському правописі). А 30 серпня, коли Павло Тичина з іншими урядовцями їхав на мітинг з нагоди визволення Харкова, відбувся нальот ворожої авіації, йому було поранено ногу, і він потрапив до  поліклініки рентгенологічного інституту. Дружині й тещі, які того часу перебували в Москві, написав, що йому «...трошки було здряпнуло ногу, як їхав на мітинг». Тут, у лікарні, поета (тоді вже й урядовця) відвідав голова уряду України Микита Хрущов. Цього ж часу Павло Гр
игорович опікувався долею молодшого брата Євгена й докладав усіх зусиль, щоб перевезти його до Харкова з Полтавської області, де він перебував з родиною, рятуючись від голоду. Перебуваючи тепер у місті, поранений, Павло Тичина написав вірші «Харків» і «За Харковом воскресла і Полтава», де вихлюпнувся біль не тільки за понівечене ворогом місто, а й за всю Україну:

Ще кулемет за містом десь татакав –
як нас вже Харків радо зустрічав.
Погнутий він, покручений стирчав...
Такими взяв би я слізьми заплакав!
Таким би криком закричав!
Але не час оплакувать руїни:
пора відплати, помсти настає.
Мій дух на доброту не розтає.
Запеклось кров’ю серце України –
запеклось і моє.

Це не безпомічне оплакування того, що сталося з рідною землею, з рідним містом, а спонукання до відплати, до певних дій.

Невдовзі, у грудні цього ж 1943 року, Павло Григорович знову приїхав, тепер уже з родиною, до Харкова, де брав участь у процесі, що відбувався над фашистськими злочинцями, як член комісії з розслідування їхніх злодіянь. Він перебував тут до початку січня 1944 року, а далі його шлях знову вів до Києва.

Похорон брата. Востаннє в Харкові

Востаннє Павло Тичина відвідав Харків 1955 року з сумного приводу: приїхав проводити в останню путь свого брата Євгена, на той час відомого в місті викладача. Юрій Тичина згадує:

– Труну з тілом Євгена Григоровича встановили в Будинку вчителя, і туди прийшло багато колег, студентів, знайомих. Ховали його на кладовищі номер 2, процесія рухалась по вулиці Пушкінській, де тоді ще ходили трамваї. Вони повільно їхали повз процесію, і я бачив на підніжках своїх однокласників, які хотіли подивитися й на того, чий портрет був у підручниках. В одному вузькому місці цієї й так неширокої вулиці мене якось відтіснили на тротуар, і я міг відстати, але енергійна Лідія Петрівна (дружина Павла Тичини) буквально витягла мене з натовпу».

Після похорону брата, того ж дня, Павло Григорович, який тоді був Головою Верховної Ради, поїхав з Харкова. Як виявилося, назавжди.

Попри всю неоднозначність постаті Павла Григоровича Тичини, він – великий український поет. Немає слів, що його характеризують краще, ніж сказані Володимиром Сосюрою: «...Тичина геній, і таким він є не тільки для нас, а таким залишиться для наших нащадків, коли ми мовно не зникнемо як нація». Залишається сподіватися, що прикінцеве застереження цього висловлювання ніколи не виповниться.

Тетяна МАТВІЄНКО, "СК"