Харьковский областной совет

Тел. +3 8057 700-40-57
Факс +3 8057 700-53-35
E-mail: zvernennya@oblrada-kharkiv.gov.ua
Адрес: ул. Сумская, 64, г. Харьков, Украина, 61200
15 Ноября 2019

Місцеві жителі розповідають таку легенду:  нібито їхав сам цар Петро Перший спекотним травневим днем повз невелику слободу, зупинився відпочити під старовинними дубами на околиці і вимовив: «Люба тінь!». Звідси, мовляв, слобода, що стала згодом містом, і отримала назву Люботин. Насправді у Люботина набагато давніша історія.

Історична довідка

Слобода Люботин була заснована в середині XVII століття переселенцями з Правобережної України. Адміністративно вона була центром сотні Харківського полку. Після скасування полкового устрою Люботин входив до складу Слобідсько-Української губернії, пізніше – Слобідсько-Українського намісництва і Харківської губернії. Влітку 1871 року в 4 кілометрах від слободи було побудовано станцію, а в 90-ті роки XIX століття Люботин розрісся, що стає великим залізничним вузлом. У грудні 1905 року владу у свої руки тут взяли революційно налаштовані залізничники, і була встановлена так звана Люботинська республіка. Статус міста Люботин отримав у 1938 році, а статус міста обласного підпорядкування – у 1993 році.

Дачне місце

Якщо повернути з Київської траси ліворуч відразу за мальовничим ставком, розташованим у низині, а потім ще хвилин двадцять колихатися  вниз угору на рейсовому «Пазіку» по люботинських пагорбах, то ви опинитеся на центральній площі міста. Втім, вона досить непоказна і схожа на всі інші площі провінційних містечок. Але відразу за нею – головна визначна пам’ятка Люботина – найдовший у Європі залізничний перехід, який ненав’язливо нагадує, що Люботин – місто залізничників. Вид з нього на шляхи і вокзал – улюблений об’єкт зйомок і місцевих, і заїжджих фотографів, а тим, хто знайомий  з історією краю, він нагадає про Люботинську республіку.

Ми йдемо  до центрального парку. Він носить ім’я Леніна, хоча закладений ще в XIX столітті як садибний парк. Трохи осторонь від центральної алеї – непоказна занедбана будівля. Це колишній будинок князя Миколи Святополк-Мирського, господаря парку. Представники давнього литовського князівського роду  – брати Дмитро і Микола Святополк-Мирські – оселилися в Люботині у другій половині XIX століття. Дмитро, що був Харківським генерал-губернатором,  купив землю в Гіївці (вона тоді була  окремим населеним пунктом). Його палац і садибна церква досі вважаються пам’яткою обласного масштабу. А ось будинку молодшого брата,  Миколи, не пощастило: його розграбували після революції, а  другий поверх пізніше розібрали. Довгий час тут був клуб залізничників, а останні 15 років будинок пустує. Зараз слідів княжого будинку в непоказній напівзруйнованій будові навіть не вгадується. Однак ці сліди добре видно в оточуючому нас  парку.   У міру того, як ми спускаємося до княжих ставків, навколишні дерева стають все солідніше, пейзаж –  красивішим, а дихається все легше. До речі, повітря, як не парадоксально, – одна з вартих уваги пам’яток. Люботина: за кількістю зелених насаджень на одного жителя місто займає перше місце на Харківщині. Крім того, надзвичайно сприятливий мікроклімат створюють  24 ставки: недарма з початку 70-х років XIX століття, коли сюди провели залізницю, Люботин стає одним із найпопулярніших дачних селищ серед харків’ян, у першу чергу інтелігенції. На літо відпочивати сюди, в маєток своєї тещі, приїжджав знаменитий філософ Микола Бердяєв. Пізніше у книзі «Самопізнання» він напише: «З’ясувалося, що дуже близько від нас власник садиби, Вол. А. Шеєрман, толстовець за переконаннями, влаштував толстовського типу колонію, духовну громаду. Звідусюди стікалися туди шукачі Бога і життя за Божою правдою і з інтелігенції, і з народу... Сам Володимир Шеєрман був чудовою людиною, кришталево чистою, виключно відданою шуканням праведного життя...». Правила життя в колонії були прості: потрібно було обробляти землю, не вживати спиртних напоїв і дотримуватися вегетаріанства. Сьогодні від толстовської колонії ніяких слідів, звичайно, не залишилося.

Те, що Люботин – місто з довоєнним стажем – відчувається на кожному кроці: на відміну від учорашніх сіл, що в один момент стали містами, тут на вулицях не побачиш велосипедів. Жителі, у першу чергу жінки, одягнені інтелігентно і зі смаком. Сільський звичай – вітатися з кожним зустрічним – тут зберігся, хоча поширюється тільки на мешканців «свого» району. Сам Люботин – одноповерховий, великий за площею, складається з кількох населених пунктів: Старого Люботина, Водяного, Гіївки, Каравану і декількох дрібних районів (колишніх хуторів), що з давніх-давен  зберегли самоназви – за місцевою топонімікою запросто  можна  вивчати історію міста. Автобусне сполучення між центром міста і районами взагалі існує, але чекати автобуса можна години дві, тому люботинці переважно ходять пішки. Пройтися 20–30 хвилин вузькими вуличками вгору-вниз для них не складає труднощів, а ось ми, розбалувані харківським транспортом, ледве плетемося у спеку.

В гості до Порай-Кошиців

Відпочивши на березі великого мальовничого ставка, ми повільно рухаємось далі. Ще одна визначна пам’ятка, пов’язана з життям відомих людей, знаходиться на відшибі, на території колишньої бази відпочинку. Це садиба Порай-Кошиців.  До цього прізвища належать відома співачка Ніна Порай-Кошиць і скрипаль Олександр Порай-Кошиць. Господарем цей садиби був Володимир Порай-Кошиць – професор Харківського університету, відомий у місті венеролог і водночас не дуже відомий письменник. Його син Борис – художник, який належав до кола харківських авангардистів і був членом створеного в 1918 році знаменитого «Союзу мистецтв», до якого входили Косарєв, Штейнберг, Кокель, та інші відомі митці. Зараз у будинку Порай-Кошиців,  спотвореному більш пізніми прибудовами, розташувався територіальний центр: літні жінки гріються на сонечку, а рудий песик зустрічає нас заливистим гавкотінням. Від маєтку Порай-Кошиців збереглася ще одна споруда – напевно, господарська, а ще – чудовий ставок. Місцеві  переінакшили прізвище його колишніх господарів і ласкаво називають його Перекошка.   До речі, в Люботині народилося багато відомих людей: історик козацтва Євген Альбовський, дитяча поетеса Наталя Забіла, сучасний художник Віктор Сидоренко, поет XVIII століття, автор пісні «Їхав козак за Дунай» Семен Климовський...

Вечір. На околиці міста дітвора грає у футбол. Сюрчать коники, і десь далеко собаки влаштували вечірній переклик. Бредемо до станції. Один день у Люботині закінчився, але дуже хочеться повернутися сюди коли-небудь ще. Адже не випадково назва цього міста співзвучна зі словом  «любити».

за матеріалами газети "Слобідський край"
Інна Можейко