Місцеві жителі розповідають таку легенду:  нібито їхав сам цар Петро Перший спекотним травневим днем повз невелику слободу, зупинився відпочити під старовинними дубами на околиці і вимовив: «Люба тінь!». Звідси, мовляв, слобода, що стала згодом містом, і отримала назву Люботин. Насправді у Люботина набагато давніша історія.

Історична довідка

Слобода Люботин була заснована в середині XVII століття переселенцями з Правобережної України. Адміністративно вона була центром сотні Харківського полку. Після скасування полкового устрою Люботин входив до складу Слобідсько-Української губернії, пізніше – Слобідсько-Українського намісництва і Харківської губернії. Влітку 1871 року в 4 кілометрах від слободи було побудовано станцію, а в 90-ті роки XIX століття Люботин розрісся, що стає великим залізничним вузлом. У грудні 1905 року владу у свої руки тут взяли революційно налаштовані залізничники, і була встановлена так звана Люботинська республіка. Статус міста Люботин отримав у 1938 році, а статус міста обласного підпорядкування – у 1993 році.

Дачне місце

Якщо повернути з Київської траси ліворуч відразу за мальовничим ставком, розташованим у низині, а потім ще хвилин двадцять колихатися  вниз угору на рейсовому «Пазіку» по люботинських пагорбах, то ви опинитеся на центральній площі міста. Втім, вона досить непоказна і схожа на всі інші площі провінційних містечок. Але відразу за нею – головна визначна пам’ятка Люботина – найдовший у Європі залізничний перехід, який ненав’язливо нагадує, що Люботин – місто залізничників. Вид з нього на шляхи і вокзал – улюблений об’єкт зйомок і місцевих, і заїжджих фотографів, а тим, хто знайомий  з історією краю, він нагадає про Люботинську республіку.

Ми йдемо  до центрального парку. Він носить ім’я Леніна, хоча закладений ще в XIX столітті як садибний парк. Трохи осторонь від центральної алеї – непоказна занедбана будівля. Це колишній будинок князя Миколи Святополк-Мирського, господаря парку. Представники давнього литовського князівського роду  – брати Дмитро і Микола Святополк-Мирські – оселилися в Люботині у другій половині XIX століття. Дмитро, що був Харківським генерал-губернатором,  купив землю в Гіївці (вона тоді була  окремим населеним пунктом). Його палац і садибна церква досі вважаються пам’яткою обласного масштабу. А ось будинку молодшого брата,  Миколи, не пощастило: його розграбували після революції, а  другий поверх пізніше розібрали. Довгий час тут був клуб залізничників, а останні 15 років будинок пустує. Зараз слідів княжого будинку в непоказній напівзруйнованій будові навіть не вгадується. Однак ці сліди добре видно в оточуючому нас  парку.   У міру того, як ми спускаємося до княжих ставків, навколишні дерева стають все солідніше, пейзаж –  красивішим, а дихається все легше. До речі, повітря, як не парадоксально, – одна з вартих уваги пам’яток. Люботина: за кількістю зелених насаджень на одного жителя місто займає перше місце на Харківщині. Крім того, надзвичайно сприятливий мікроклімат створюють  24 ставки: недарма з початку 70-х років XIX століття, коли сюди провели залізницю, Люботин стає одним із найпопулярніших дачних селищ серед харків’ян, у першу чергу інтелігенції. На літо відпочивати сюди, в маєток своєї тещі, приїжджав знаменитий філософ Микола Бердяєв. Пізніше у книзі «Самопізнання» він напише: «З’ясувалося, що дуже близько від нас власник садиби, Вол. А. Шеєрман, толстовець за переконаннями, влаштував толстовського типу колонію, духовну громаду. Звідусюди стікалися туди шукачі Бога і життя за Божою правдою і з інтелігенції, і з народу... Сам Володимир Шеєрман був чудовою людиною, кришталево чистою, виключно відданою шуканням праведного життя...». Правила життя в колонії були прості: потрібно було обробляти землю, не вживати спиртних напоїв і дотримуватися вегетаріанства. Сьогодні від толстовської колонії ніяких слідів, звичайно, не залишилося.

Те, що Люботин – місто з довоєнним стажем – відчувається на кожному кроці: на відміну від учорашніх сіл, що в один момент стали містами, тут на вулицях не побачиш велосипедів. Жителі, у першу чергу жінки, одягнені інтелігентно і зі смаком. Сільський звичай – вітатися з кожним зустрічним – тут зберігся, хоча поширюється тільки на мешканців «свого» району. Сам Люботин – одноповерховий, великий за площею, складається з кількох населених пунктів: Старого Люботина, Водяного, Гіївки, Каравану і декількох дрібних районів (колишніх хуторів), що з давніх-давен  зберегли самоназви – за місцевою топонімікою запросто  можна  вивчати історію міста. Автобусне сполучення між центром міста і районами взагалі існує, але чекати автобуса можна години дві, тому люботинці переважно ходять пішки. Пройтися 20–30 хвилин вузькими вуличками вгору-вниз для них не складає труднощів, а ось ми, розбалувані харківським транспортом, ледве плетемося у спеку.

В гості до Порай-Кошиців

Відпочивши на березі великого мальовничого ставка, ми повільно рухаємось далі. Ще одна визначна пам’ятка, пов’язана з життям відомих людей, знаходиться на відшибі, на території колишньої бази відпочинку. Це садиба Порай-Кошиців.  До цього прізвища належать відома співачка Ніна Порай-Кошиць і скрипаль Олександр Порай-Кошиць. Господарем цей садиби був Володимир Порай-Кошиць – професор Харківського університету, відомий у місті венеролог і водночас не дуже відомий письменник. Його син Борис – художник, який належав до кола харківських авангардистів і був членом створеного в 1918 році знаменитого «Союзу мистецтв», до якого входили Косарєв, Штейнберг, Кокель, та інші відомі митці. Зараз у будинку Порай-Кошиців,  спотвореному більш пізніми прибудовами, розташувався територіальний центр: літні жінки гріються на сонечку, а рудий песик зустрічає нас заливистим гавкотінням. Від маєтку Порай-Кошиців збереглася ще одна споруда – напевно, господарська, а ще – чудовий ставок. Місцеві  переінакшили прізвище його колишніх господарів і ласкаво називають його Перекошка.   До речі, в Люботині народилося багато відомих людей: історик козацтва Євген Альбовський, дитяча поетеса Наталя Забіла, сучасний художник Віктор Сидоренко, поет XVIII століття, автор пісні «Їхав козак за Дунай» Семен Климовський...

Вечір. На околиці міста дітвора грає у футбол. Сюрчать коники, і десь далеко собаки влаштували вечірній переклик. Бредемо до станції. Один день у Люботині закінчився, але дуже хочеться повернутися сюди коли-небудь ще. Адже не випадково назва цього міста співзвучна зі словом  «любити».

за матеріалами газети "Слобідський край"
Інна Можейко

Президент Украины
Верховная рада Украины
Правительственный портал
Харьковская областная государственная администрация
Харьковский городской совет
Національне агентство з питань запобігання корупції
Украинская ассоциация районных и областных советов
Ассоциация органов местного самоуправления Харьковской области
Совет почетных граждан Харьковской области
СБУ
Стратегия развития Харьковской области на 2015-2017 годы
Детский телевизионный фестиваль «Дитятко»
Эффективная первичная медицина в громаде
Конкурс Масельского
Громада очима дітей
Грант
Харківський обласний центр здоров'я
Харківський центр туризму
Слободской край
Ресурсный центр устойчивого местного развития
РЕГИОНЕТ
Харьковский региональный институт государственного управления
Форум Фактор
Договор мэров
КП