Харьковский областной совет

Тел. +3 8057 700-40-57
Факс +3 8057 700-53-35
E-mail: zvernennya@oblrada-kharkiv.gov.ua
Адрес: ул. Сумская, 64, г. Харьков, Украина, 61200
18 Ноября 2019

Спогад дитинства: товста пластмасова голка програвача опускається на чорний диск, і крізь шурхіт і потріскування лунає: «...Не забудь сестрички милої ім’я ніжне – Суок». Мужній гімнаст Тібул і вчений доктор Гаспар Арнер, продавець повітряних кульок і вчитель танців, і, нарешті, головні лиходії – Три Товстуни – образи милої дитячої казки, в якій добро, звичайно ж, перемагає зло, справедливість тріумфує, а народ скидає владу Трьох товстунів. У житті її автора, письменника Юрія Олеші, все було інакше.

«Я російський інтелігент. У Росії винайдено це прізвисько. У світі є лікарі, інженери, письменники, політичні діячі. У нас є спеціальність – інтелігент. Це той, що сумнівається, страждає, роздвоюється, бере на себе провину, кається і знає в точності, що таке подвиг, совість і т. ін.». Юрій Олеша

Одеське дитинство
«Рік мого народження збігся з останнім роком дев’ятнадцятого століття. Людина марнославна, я вбачаю в цій обставині деяке знамення. Гейне, що народився в 1801 році, називав себе першою людиною дев’ятнадцятого століття. Народившись на іншому кінці століття, я можу назвати себе його останньою людиною» – запише згодом Юрій Олеша в своїх «Літературних щоденниках». І додасть: «Щоб народитися в Одесі, треба бути літератором. Я, втім, народився в Єлисаветграді, але всю лірику, пов’язану з поняттям батьківщини, відношу до Одеси». Він справді вважав своєю літературною батьківщиною Одесу – галасливе, майже закордонне місто, куди батько Юри – етнічний поляк, дрібний поміщик, акцизний чиновник і великий любитель вина і карт – перевіз родину, коли синові було всього три роки.

Усі вулиці його дитинства вели до моря, де так добре мріялося. Була гімназія, яку він дуже не любив, а директора – боявся, були друзі – Валентин Катаєв, його молодший брат Женя (відомий під псевдонімом Євгеній Петров – один з «хрещених батьків» Остапа Бендера), Ілля Файнзільберг (він же – Ілля Ільф ), Едуард Багрицький; були перші літературні спроби – у віршах; були перші публікації – в одеському «Південному віснику». Він закінчує гімназію, вступає на юридичний факультет Одеського університету, але в країні починається революція і громадянська війна.

«Моя сестра Ванда померла в дев’ятнадцятому році від тифу. Вона заразилася від мене. Я одужав, а вона померла, їй було двадцять три роки. Це сталося під час денікінщини в Одесі, взимку... Минув ще рік, я поїхав з Одеси, де жив з трирічного віку, закінчив гімназію і був два роки студентом. Батьки залишилися, в Одесі настав голод, батько торгував на ринку цигарками вроздріб, я оселився в Харкові» – писав згодом Олеша.

Харківська юність
До столичного Харкова на початку 20-х років з’їжджалися різні творці: місто буквально кишіло письменниками, художниками, артистами. Юрій Олеша приїхав сюди разом з Валентином Катаєвим та Єрзою Александровим в голодному 1921 році. Друзі влаштувалися працювати в центральній республіканській установі ПівденРОСТА, де обіймали значні посади, займаючись агітацєю та пропагандою. Це не заважало їм, як згадував пізніше Валентин Катаєв, ходити в штанях з мішковини, бязевих нижніх сорочках лікарняного типу, і босоніж – черевики довелося продати на базарі, щоб не померти з голоду. Жили друзі спочатку в колишньому готелі «Росія», в занедбаному номері з двома залізними ліжками без наволочок, простирадл і ковдр; харчувалися у ВУЦВКівський їдальні: на весь день – півфунта чорного сирого хліба; вранці – кружка окропу з морквяної заваркою і п’ять крихітних льодяників; в обід – затируха і купка ячної каші з четвертинкою яйця; на вечерю – та сама ячна каша, тільки холодна. Це була розкіш – так само харчувалися тоді і члени уряду України. Інколи підвалювала «халтурка» – молодий лейтенант інтендантських військ, бажаючи просунутися по службі, замовляв Ключику (так друзі називали Олешу) віршовані тости для сімейних вечірок у начальства.

Її звали Серафимою…
Згодом друзі переїхали на вулицю Дівочу, знявши в кутовому будиночку дві кімнати. Дві – бо Юрій Олеша жив тут з дівчиною, в яку був закоханий так, як закохуються тільки в юності – відчайдушно і «на все життя».
Її звали Серафимою; Серафимою Густавівною Суок. Усього за три роки він дасть це ім’я своєї коханої героїні – дівчинці-танцівниці з «Трьох товстунів», а на обкладинці напише посвяту інший Суок – Ользі Густавовні, і додасть: «Моїй дружині». Між Харковом і Москвою, між Серафимою та Ольгою, між юнацьким палким почуттям і спокійною розважливою любов’ю – чи не тут життя Юрія Олеші дало тріщину? А може, воно дало тріщину тоді, коли батько, домігшись у Харкові переходу в польське підданство, забрав матір і поїхав до Польщі, а Юрій залишився, бо його кохана, його Симочка, його Суок, його дружечок, їхати відмовилася? «Я проводжав матір і батька. Потім, плачучи, перетнув вокзальну площу... Мені було двадцять два роки, я плакав, я був молодий, без грошей, без професії – я залишився один, зовсім один в країні, проклятій моїм батьком», – згодом записував Олеша. Тоді він не знав, що дуже скоро справді залишиться один.

Серафима Суок була молодшою донькою австрійця-емігранта. З Юрієм вони познайомилися, коли їй було 16, а йому – 20, при цьому вона крутила ним, як хотіла – і не тільки ним. Дівчина вона була досить легковажна, а Олеша особливою красою не вирізнявся. Валентин Катаєв згадує історію про те, як Серафима «сходила заміж» на один вечір (тодішнє законодавство про шлюб дозволяло і одружитися, і розлучитися протягом одного дня), причому не стільки тому, що їй сподобався претендент – харківський бухгалтер на прізвисько Мак, скільки тому, що її приваблювали його продуктові картки. Щоправда, за іншою версією, друзі просто вирішили розіграти бухгалтера, а потім Катаєву довелося «розрулювати» ситуацію, забирати Серафиму з речами з квартири новоспеченого чоловіка.

Але згодом Серафима знайомиться з поетом Володимиром Нарбутом, який теж тоді був у Харкові і покидає Юрія. Це був сильний удар. Олеша вирішує поїхати з Харкова до Москви.

Московське життя
«Це був не милий дружечок, а чоловік з твердим підборіддям, проте я відчував, що в ньому горить та сама серцева рана» – пише Катаєв. Проте щось надломилося в ньому. «У коридорі висить телефон. Я лежу і чекаю. Щоранку. Повинна подзвонити. І не дзвонить. Я чекатиму до... Я хворий» – цей запис датовано 1929 роком. На цей час Юрій Олеша вже був одружений на сестрі Серафими Ользі – спокійній, м’якій, мрійливій. Вона рятувала його, коли він провалювався в алкоголічний туман. При цьому він залишався успішним журналістом, що добре заробляв – він працював фейлетоністом у газеті «Гудок» під псевдонімом Зубило, і Катаєв писав, що і він сам, і Булгаков губляться в променях слави Олеші. 1924 року вийшла друком казка, яка принесла Юрію Олеші популярність – «Три товстуни». 1927 року побачила світ ще одна книга – «Заздрість» – в якій письменник з гіркотою констатував: романтика революції зійшла нанівець. Однак він поки що на гребені хвилі: «Я письменник і журналіст. Я заробляю багато і маю можливість багато пити і спати. Я можу щодня бенкетувати. І я кожного дня бенкетую. Бенкетують мої друзі, письменники. Сидимо за столом, розмовляємо, глузуємо, регочемо. З якого приводу? Без жодного приводу». У 1931 році він записує: «Література закінчилася в 1931 році». А слідом, здавалося, закінчувалося й життя. У роки сталінських репресій було знищено багато друзів Олеші – Мейєрхольд, Святополк-Мірський, Бабель, Нарбут, а сам він дивом уникнув арешту. 1936 року на публікацію творів Олеши і згадування його імені у пресі було накладено заборону, зняту владою тільки в 1956 році, коли була видано книгу «Вибрані твори», перевидано «Три товстуни» і частково опубліковано в альманасі «Литературная Москва» щоденникові записи «Ни дня без строчки».

У роки війни Олешу було евакуйовано до Ашхабаду, потім він повернувся до Москви. Письменник з гіркотою називав себе в післявоєнні роки «князем «Націоналя», маючи на увазі свій спосіб життя. «Невроз епохи», який гостро відчував письменник, відбився в невиліковному алкоголізмі. Його шістдесятиріччя минуло непоміченим. Він помер у Москві 10 травня 1960 року.

P. S. Будучи в Одесі, Олеша лежав на підвіконні свого номера в готелі. Вулицею йшов старий торговець газетами. – Гей, газети! – закричав Юрій Карлович з другого поверху. Торговець підняв голову і запитав: – Це звідки ви висовуваєтеся? – Старий! – сказав Олеша. – Я висовуюся з вічності.

За матеріалами газети «Слобідський край»