Спогад дитинства: товста пластмасова голка програвача опускається на чорний диск, і крізь шурхіт і потріскування лунає: «...Не забудь сестрички милої ім’я ніжне – Суок». Мужній гімнаст Тібул і вчений доктор Гаспар Арнер, продавець повітряних кульок і вчитель танців, і, нарешті, головні лиходії – Три Товстуни – образи милої дитячої казки, в якій добро, звичайно ж, перемагає зло, справедливість тріумфує, а народ скидає владу Трьох товстунів. У житті її автора, письменника Юрія Олеші, все було інакше.

«Я російський інтелігент. У Росії винайдено це прізвисько. У світі є лікарі, інженери, письменники, політичні діячі. У нас є спеціальність – інтелігент. Це той, що сумнівається, страждає, роздвоюється, бере на себе провину, кається і знає в точності, що таке подвиг, совість і т. ін.». Юрій Олеша

Одеське дитинство
«Рік мого народження збігся з останнім роком дев’ятнадцятого століття. Людина марнославна, я вбачаю в цій обставині деяке знамення. Гейне, що народився в 1801 році, називав себе першою людиною дев’ятнадцятого століття. Народившись на іншому кінці століття, я можу назвати себе його останньою людиною» – запише згодом Юрій Олеша в своїх «Літературних щоденниках». І додасть: «Щоб народитися в Одесі, треба бути літератором. Я, втім, народився в Єлисаветграді, але всю лірику, пов’язану з поняттям батьківщини, відношу до Одеси». Він справді вважав своєю літературною батьківщиною Одесу – галасливе, майже закордонне місто, куди батько Юри – етнічний поляк, дрібний поміщик, акцизний чиновник і великий любитель вина і карт – перевіз родину, коли синові було всього три роки.

Усі вулиці його дитинства вели до моря, де так добре мріялося. Була гімназія, яку він дуже не любив, а директора – боявся, були друзі – Валентин Катаєв, його молодший брат Женя (відомий під псевдонімом Євгеній Петров – один з «хрещених батьків» Остапа Бендера), Ілля Файнзільберг (він же – Ілля Ільф ), Едуард Багрицький; були перші літературні спроби – у віршах; були перші публікації – в одеському «Південному віснику». Він закінчує гімназію, вступає на юридичний факультет Одеського університету, але в країні починається революція і громадянська війна.

«Моя сестра Ванда померла в дев’ятнадцятому році від тифу. Вона заразилася від мене. Я одужав, а вона померла, їй було двадцять три роки. Це сталося під час денікінщини в Одесі, взимку... Минув ще рік, я поїхав з Одеси, де жив з трирічного віку, закінчив гімназію і був два роки студентом. Батьки залишилися, в Одесі настав голод, батько торгував на ринку цигарками вроздріб, я оселився в Харкові» – писав згодом Олеша.

Харківська юність
До столичного Харкова на початку 20-х років з’їжджалися різні творці: місто буквально кишіло письменниками, художниками, артистами. Юрій Олеша приїхав сюди разом з Валентином Катаєвим та Єрзою Александровим в голодному 1921 році. Друзі влаштувалися працювати в центральній республіканській установі ПівденРОСТА, де обіймали значні посади, займаючись агітацєю та пропагандою. Це не заважало їм, як згадував пізніше Валентин Катаєв, ходити в штанях з мішковини, бязевих нижніх сорочках лікарняного типу, і босоніж – черевики довелося продати на базарі, щоб не померти з голоду. Жили друзі спочатку в колишньому готелі «Росія», в занедбаному номері з двома залізними ліжками без наволочок, простирадл і ковдр; харчувалися у ВУЦВКівський їдальні: на весь день – півфунта чорного сирого хліба; вранці – кружка окропу з морквяної заваркою і п’ять крихітних льодяників; в обід – затируха і купка ячної каші з четвертинкою яйця; на вечерю – та сама ячна каша, тільки холодна. Це була розкіш – так само харчувалися тоді і члени уряду України. Інколи підвалювала «халтурка» – молодий лейтенант інтендантських військ, бажаючи просунутися по службі, замовляв Ключику (так друзі називали Олешу) віршовані тости для сімейних вечірок у начальства.

Її звали Серафимою…
Згодом друзі переїхали на вулицю Дівочу, знявши в кутовому будиночку дві кімнати. Дві – бо Юрій Олеша жив тут з дівчиною, в яку був закоханий так, як закохуються тільки в юності – відчайдушно і «на все життя».
Її звали Серафимою; Серафимою Густавівною Суок. Усього за три роки він дасть це ім’я своєї коханої героїні – дівчинці-танцівниці з «Трьох товстунів», а на обкладинці напише посвяту інший Суок – Ользі Густавовні, і додасть: «Моїй дружині». Між Харковом і Москвою, між Серафимою та Ольгою, між юнацьким палким почуттям і спокійною розважливою любов’ю – чи не тут життя Юрія Олеші дало тріщину? А може, воно дало тріщину тоді, коли батько, домігшись у Харкові переходу в польське підданство, забрав матір і поїхав до Польщі, а Юрій залишився, бо його кохана, його Симочка, його Суок, його дружечок, їхати відмовилася? «Я проводжав матір і батька. Потім, плачучи, перетнув вокзальну площу... Мені було двадцять два роки, я плакав, я був молодий, без грошей, без професії – я залишився один, зовсім один в країні, проклятій моїм батьком», – згодом записував Олеша. Тоді він не знав, що дуже скоро справді залишиться один.

Серафима Суок була молодшою донькою австрійця-емігранта. З Юрієм вони познайомилися, коли їй було 16, а йому – 20, при цьому вона крутила ним, як хотіла – і не тільки ним. Дівчина вона була досить легковажна, а Олеша особливою красою не вирізнявся. Валентин Катаєв згадує історію про те, як Серафима «сходила заміж» на один вечір (тодішнє законодавство про шлюб дозволяло і одружитися, і розлучитися протягом одного дня), причому не стільки тому, що їй сподобався претендент – харківський бухгалтер на прізвисько Мак, скільки тому, що її приваблювали його продуктові картки. Щоправда, за іншою версією, друзі просто вирішили розіграти бухгалтера, а потім Катаєву довелося «розрулювати» ситуацію, забирати Серафиму з речами з квартири новоспеченого чоловіка.

Але згодом Серафима знайомиться з поетом Володимиром Нарбутом, який теж тоді був у Харкові і покидає Юрія. Це був сильний удар. Олеша вирішує поїхати з Харкова до Москви.

Московське життя
«Це був не милий дружечок, а чоловік з твердим підборіддям, проте я відчував, що в ньому горить та сама серцева рана» – пише Катаєв. Проте щось надломилося в ньому. «У коридорі висить телефон. Я лежу і чекаю. Щоранку. Повинна подзвонити. І не дзвонить. Я чекатиму до... Я хворий» – цей запис датовано 1929 роком. На цей час Юрій Олеша вже був одружений на сестрі Серафими Ользі – спокійній, м’якій, мрійливій. Вона рятувала його, коли він провалювався в алкоголічний туман. При цьому він залишався успішним журналістом, що добре заробляв – він працював фейлетоністом у газеті «Гудок» під псевдонімом Зубило, і Катаєв писав, що і він сам, і Булгаков губляться в променях слави Олеші. 1924 року вийшла друком казка, яка принесла Юрію Олеші популярність – «Три товстуни». 1927 року побачила світ ще одна книга – «Заздрість» – в якій письменник з гіркотою констатував: романтика революції зійшла нанівець. Однак він поки що на гребені хвилі: «Я письменник і журналіст. Я заробляю багато і маю можливість багато пити і спати. Я можу щодня бенкетувати. І я кожного дня бенкетую. Бенкетують мої друзі, письменники. Сидимо за столом, розмовляємо, глузуємо, регочемо. З якого приводу? Без жодного приводу». У 1931 році він записує: «Література закінчилася в 1931 році». А слідом, здавалося, закінчувалося й життя. У роки сталінських репресій було знищено багато друзів Олеші – Мейєрхольд, Святополк-Мірський, Бабель, Нарбут, а сам він дивом уникнув арешту. 1936 року на публікацію творів Олеши і згадування його імені у пресі було накладено заборону, зняту владою тільки в 1956 році, коли була видано книгу «Вибрані твори», перевидано «Три товстуни» і частково опубліковано в альманасі «Литературная Москва» щоденникові записи «Ни дня без строчки».

У роки війни Олешу було евакуйовано до Ашхабаду, потім він повернувся до Москви. Письменник з гіркотою називав себе в післявоєнні роки «князем «Націоналя», маючи на увазі свій спосіб життя. «Невроз епохи», який гостро відчував письменник, відбився в невиліковному алкоголізмі. Його шістдесятиріччя минуло непоміченим. Він помер у Москві 10 травня 1960 року.

P. S. Будучи в Одесі, Олеша лежав на підвіконні свого номера в готелі. Вулицею йшов старий торговець газетами. – Гей, газети! – закричав Юрій Карлович з другого поверху. Торговець підняв голову і запитав: – Це звідки ви висовуваєтеся? – Старий! – сказав Олеша. – Я висовуюся з вічності.

За матеріалами газети «Слобідський край»

Президент Украины
Верховная рада Украины
Правительственный портал
Харьковская областная государственная администрация
Харьковский городской совет
Національне агентство з питань запобігання корупції
Украинская ассоциация районных и областных советов
Ассоциация органов местного самоуправления Харьковской области
Совет почетных граждан Харьковской области
СБУ
Стратегия развития Харьковской области на 2015-2017 годы
Детский телевизионный фестиваль «Дитятко»
Эффективная первичная медицина в громаде
Конкурс Масельского
Громада очима дітей
Грант
Харківський обласний центр здоров'я
Харківський центр туризму
Слободской край
Ресурсный центр устойчивого местного развития
РЕГИОНЕТ
Харьковский региональный институт государственного управления
Форум Фактор
Договор мэров
КП